музика Михайла Бендікова вірші Налії Замулко-Дюбуше

Світлана Бендікова "Ти любов моя остання Україно" 

 Світлана Бендікова "Не зрадь червона квітонко" 

 

Предисловие к книге (к проекту) "Чужая нация"

Память сердца – всегда добра и великодушна. Пока она жива, человеку есть ради чего защищаться от испытаний судьбы. Для писательницы Наталии Замулко -Дюбуше прекрасные моменты ее богатой на события жизни – источник вдохновения, хранилище всего самого примечательного и ценного, того, что довелось ей пережить в годы эмиграции во Франции.

Плоды ее личного опыта, размышлений, догадок и озарений возвращаются к нам новыми творческими работами - актуальными и познавательными, - для которых расстояния и годы, – не помеха. Она из тех редких женщин, которых, по образному выражению Софокла, стоит один раз поставить вровень с мужчиной, как они начинают его превосходить. Не дожидаясь особых обстоятельств, что бы сравняться с мужчиной, они сами бросали вызов устоям и, благодаря своей независимости, сильной воле и нестандартному мышлению, достигали успехов в завоевании пространства, любви и признания.

 Именно такой предстает Наталия Замулко - Дюбуше в своих поэтических сборниках «Берег памяти», «Березнева заметіль», «Лелеки рідної землі», в сборниках поэзий «Повноліття», «Кроки», «Ранкові вікна», «Дніпрові зорі», «Поезія 1995», многочисленных подборках поэзии на страницах газет и журналов Украины, России, Прибалтики,.

В предлагаемой читателю книге «Чужая нация» раскрывается еще одна грань ее таланта – в кратких эссе, зарисовках, насыщенных личным присутствием автора, ей удалось передать остроту важнейших событий, происходящих в современном мире, создать яркие и точные портреты исторических личностей.

В книгу вошли, написанные очерки о непростой судьбе славянок в эмиграции, личных впечатлениях о Франции и французах. Дополненные опытом прожитых лет, осмысленные созревшим сердцем, они пробуждают интерес и расширяют реальность. Чужие судьбы заставляют думать о собственной жизни, не слишком обольщаться удачами и спокойно переносить печали, – всё преходяще. Счастье - непостоянно, а жизнь - вечна.

Для думающих, ищущих и идущих к цели. Для вас, читатели!

Лариса Грабчак, Член Союза Журналистов Украины, г.Киев, июль 2011г.

У колі муз. Творчий вечір Наталії Замулко-Дюбуше

"Літературна Україна"  № 24 від 16 червня 2011року. 

www.tsdazu.gov.ua/files/statta%20zamylko.pdf

Новая книга (проект) Наталии Замулко- "Чужая нация"вошла в дипломную работу студентки

21.06.2011р. м. Черкаси. 
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ДИЗАЙНУ

ЧЕРКАСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ 

ДЕКАН ФАКУЛЬТЕТУ СВІТЛАНА ГЕНАДІЇВНА НАТРОШВІЛІ,

Ірина Іванівна Попова- старший викладач, завідувач секції графіки

 Дипломна робота студентки Ради Заяць.

За допомогою авторської техніки, якою виконані ілюстрації до текстів, оформлення сторінок, а також обкладинки, втілені побажання автора, її бачення, та внурішній стан.  

Рада:-"Як говорить сама Пани Наталя:-«Рукописи не горять, а слово матеріальне»,- тому у цьому дипломному проекті відтворене намагання по створенню матеріальних цінностей для кожної людини".

 Видавець Юля Чабаненко і Рада Заяць.

"Студентка Рада Заяц подивувала своєю сміливістю. Вона виконала  дипломну роботу на незвичному перехресті української, россійської, та французької культур. В цьому присутні сміливі горизонти молодого спеціаліста, якого виростили і вивчили у 
КИЇВСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ДИЗАЙНУ.
Велика подяка всьому педагогічному колективу за виховання такого бачення, сміливості і професіоналізму в студентах.
Дипломна робота Ради Заяць слугуватиме мостом між Україною, Росією і Францією, по якому ходитимуть наші діти вільно". (цит. автора)

Газета "Нова доба"

" Я пришла, чтобы Вас любить"

"La nouvelle republique"

("Нувель Републик"), 15 марта 1991 года, Франция.

Берег памяти

 Книга стихов.Издание подготовлено к печати редакционно-издательским отделом Черкасского областного отдела народного образования. Составитель О.Фещенко.1997г.

БИЛЕТ НА ФРАНЦУЗСКИЙ КОРАБЛЬ

Издание Ю.Чабаненко в 2003 г.г. Черкассы.

Криничка

Фото,биография и стихи Наталии Замулко.

 Издательство Чабаненко Ю.А. 2 тома, г. Черкассы, 2009 год

Антология произведений писателей Черкащины для детей и юношества, Составитель- Коваленко В.М.

На крилах дніпрової чайки

Упорядник Петро Федоренко,  про історію сіл Прохорівки та Сушків, видавець Чабаненко Ю.А. 2008 рік. Біографія і фото Наталі Замулко-Дюбуше.

Дніпрові зорі

 Стихи Наталии Замулко в коллективном сборнике.

  г.Днепропетровск, издательство "Проминь", 1986 год.

Судьбу не выбирают

 истории, другие материалы.(Журнал "Люблю", 05-07-2000 ,№23
г. Рига)

Это письмо пришло из Франции — так приятно, что и там читают «Люблю!». Наталия, его автор, женщина удивительной судьбы. Она писатель, то есть человек «без паспорта, интернациональное явление». В то же время Наталия работает в мэрии города Пуатье. Об остальном она расскажет сама.

               1989 год, г.Черкассы

Все началось на Украине, в голодном 1947-м — за год до моего рождения. Моя мать пошла в районный центр — 35 километров пешком! — в надежде обменять кое-что из одежды на еду. Возле ворот рынка сидела женщина в черном с огромной книгой на коленях и толковала людям судьбу. Мать не особо верила в Бога, в предсказания, но женщина ее окликнула, и мама подошла.

— У тебя через год родится дочь, — сказала женщина, — и будет у нее трое детей. Ей всю жизнь придется иметь дело с бумагами, а потом она уедет в «чужую нацию».

Мать стояла, оторопев: она имела сына от первого замужества, а во втором браке вот уже 13 лет детей не было. После поездки к столичным специалистам надежда угасла — заключение было жестким. И все же через год появилась я. Мать не говорила мне о встрече с предсказательницей, пока один французский инженер не попросил моей руки. Она вдруг занервничала: «Так это, значит, он из чужой нации...» «Он из Франции», — пыталась защититься я.

Настоящий парижанин

Познакомились мы с Норбером благодаря соотечественнице Нине, вышедшей замуж за француза. Он приехал в командировку на Украину в группе французских специалистов, она вместе с ним. Я иногда заходила к Нине в гости. Однажды коллега ее мужа пригласил нас на чай с блинами — это и был Норбер.

Высокий, яркий брюнет, живой и экспрессивный, он хорошо танцевал, умел готовить, был галантен с дамами — короче, настоящий парижанин. К своим 33 годам успел объехать многие страны: Индонезия, Сирия, Тунис, Саудовская Аравия — везде его окружали красивые женщины. Но жениться он не спешил, наслаждался свободой.

Однажды в гостях у Нины Норбер подсел ко мне:

— А тебе хотелось бы поехать во Францию? — спросил он вдруг. Посмотрев на него, я поняла, что это не простой интерес.

— Это непросто (шел 1969 год), я особенно об этом не задумываюсь, — ответила я.

— Мои родители хорошие люди, у них большой дом... — пытался продолжить Норбер. Но я уже отошла к Нине.

Не получив определенного ответа, Норбер загрустил и вскоре ушел. Он не появлялся недели две, и я, признаться, уже стала его высматривать. Почему-то в его присутствии было спокойно и радостно на душе, наши отношения перешли во что-то более серьезное. Норбер слетал домой и сказал своим родителям, что хочет жениться на мне. А потом пришел к моим.

Но надеждам нашим сбыться было не суждено. Мой брат был офицером, заканчивал военную академию, и мой брак с иностранцем положил бы конец его карьере. Так что Норберу мои родители отказали, я же была еще слишком молода и наивна, чтобы бороться против своей семьи. Обиженный Норбер уехал, а я осталась.

Вещие сны

Я еще иногда заходила к Нине, но срок контракта ее мужа подошел к концу. И однажды она сказала: «Мы уезжаем, не ходите сюда больше. Видите вон ту серую «Волгу», — она кивнула на кухонное окно, — это КГБ. Они следят за всеми, кто встречается с иностранцами».

Для меня эта новость была как ушат холодной воды на голову. О переписке с Норбером и речи не шло, меня занесли в «черные списки» как неблагонадежную.

Иногда мне снились вещие сны. Однажды я видела себя в битком набитом автобусе, у меня была красивая меховая шапка. Норбер ломился в переднюю дверь, а меня к нему не пускали. Когда я выбралась из автобуса, шапки не было, ее украли; исчез и Норбер...

С мужем мы были одногодками, он работал таксистом, любил авантюры с женщинами. Шли годы: появилась квартира, мебель, дети ходили в школу. Я закончила институт, и к 30-ти годам карьера моя сложилась. Но жили мы нескладно: муж был красив, но слаб; очень любил свою мать, которая меня терпеть не могла из-за истории с Норбером.

Постепенно мы стали жить каждый своей жизнью, пусть и под одной крышей. Надвигался разрыв. Вот тогда я и увидела второй сон с Норбером. Я с большим животом на дне глубокого карьера. Вдруг Норбер протягивает мне руку, тащит мое тяжелое тело наверх. Вытянул. Наверху я оглядываюсь по сторонам, а моего спасителя нет...

Появление младшей дочери ситуацию в семье не исправило, только забот стало еще больше. Мама перенесла два инфаркта и после реанимации превратилась в угасающее существо.

Двуглавый хохол

27 апреля 1986 года грянул Чернобыль. Мне позвонила подруга-журналистка:

— Я не знаю, что именно произошло, но это трагедия, равная третьей мировой войне!

— Откуда ты это взяла?! Нет ни о чем никакой информации!

— Партийное руководство бегает как на пожаре, никого из прессы не подпускают.

Я позвонила в Киев в Комитет защиты мира — своему руководству. Я как раз должна была ехать туда в командировку. Мой начальник Борис Сергеевич, всегда воспитанный, резко и быстро ответил:

— Никуда не езжай! Не выходи на улицу, надень платок, прикрой волосы, — последовал приказ.

— Да вы что там, в Киеве, сошли с ума?! Какой платок?!

— Извини, я бегу по делам, — и в трубке раздались гудки.

Оказывается, в это время Борис Сергеевич готовил к эвакуации жителей города. ...Сегодня его уже нет, он умер в прошлом году от белокровия — как и многие другие. Генетический код моей нации получил удар в самую сердцевину. Знакомый дипломат пошутил: «Знаешь новую эмблему Украины? Двуглавый хохол!»

Поэтому летом я увезла старшую дочь поступать в мединститут в Санкт-Петербург. Когда она не прошла по конкурсу, я сказала: «Останешься здесь. Найдем работу в госпитале, сдашь экзамены на следующий год». Дороги домой не было.

Осень в Коктебеле

В 1988 году я поехала в Коктебель заканчивать книгу стихов. ...Осень, лунные пейзажи, море, выносящее на берег аметисты, топазы, сердолики. Старые крымские горы отдают их морю, а оно — людям. Здесь, в Коктебеле, меня посетил третий сон о Норбере: он смотрел на меня сквозь стекло какого-то здания необычной архитектуры и бил в него руками. Я испугалась, что стекло расколется под его ударами, и прокричала: «Норбер, не стучи, я сама приду!» — и проснулась оттого, что произнесла это наяву. Я не могла дождаться утра, чтобы побежать к моей подруге Майе Ф., детской писательнице.

Ее мой рассказ не удивил. Она знала историю с Норбером и всегда удивлялась, как я могу молчать об этом почти двадцать лет.

— Он пробивается к тебе, помоги ему найти тебя, — было ее заключение.

Я нашла старую записную книжку с адресами Норбера и его родителей, написала два одинаковых письма. Через пару месяцев пришел ответ. Письмо Норбера излучало сплошную радость, он торопился найти меня уже наяву, приглашал в гости. Это было сложно, но меня все-таки отпустили с работы. Помогла горбачевская оттепель.

Аэропорт Шарля де Голля поразил архитектурой модерна. А когда за огромным стеклом я увидела Норбера, который пристально вглядывался в лица пассажиров, поняла, откуда брал начало коктебельский сон. Место было точно таким, как в моем видении.

...Да, мы изменились за это время. Неизменными остались наши души.

Квартира Норбера была в центре Парижа. Он работал инженером на стройках всего мира, не женился. Мы отправились в Шербург, где он тогда работал. Пока он был занят, я проводила день на берегу океана. Из ресторана прямо к воде мне приносили напитки и кофе. Через две недели Норбер через всю Францию повез меня знакомить со своими родителями. Там он и сделал мне предложение.

Впереди предстояло еще возвращение за младшей дочерью Дарьей, оформление документов. (С мужем мы к тому времени развелись.) Наша свадьба состоялась в Париже в ноябре 89-го. Все было хорошо. Но как и бывает в жизни, за все надо платить.

Прыжок без парашюта

Норбер и Наталья женятся в первый раз: 1989 год, г. Париж

Когда я приехала, Норбер просил у начальства неделю отпуска, но ему отказали. Тогда он самовольно оставил стройку — и оказался на улице без выходного пособия. Ему в тот момент казалось все равно — он был влюблен. А я пребывала в уверенности, что за спиной Норбера, в его стране, мне ничего не грозит.

Вскоре Норбер продал квартиру и купил дом в небольшом городке в центре Франции. Сидел дома, а мы с дочерью — вместе с ним. Я записалась в университет, год учила французский, а дальше кончились деньги. Для родственников Норбера праздник вообще длился один день — на свадьбе. А потом начались рассуждения на тему, что вот, мол, приехала иностранка — рано или поздно ей все добро останется. Депрессия, нищета, безработица сломили Норбера. Он не имел никакого опыта семейной жизни, погружался в алкоголь, а виновата в сложившейся ситуации была якобы я. Раньше, мол, пока был один, проблем не было. Потеряв дом, страну, работу, старших детей, я очутилась на чужбине с ребенком, рядом со сломленным, слабым мужчиной...

Через два с половиной года я с трудом нашла работу, подписала контракт на шесть месяцев и уехала, забрав дочь, за 700 км от дома. Вначале было очень трудно. Зарплаты хватало только на оплату квартиры и на питание. Когда после окончания контракта я вернулась домой, то увидела Норбера заросшим, полностью опустившимся, без малейших сил бороться. Наши отношения деградировали. Я не могла слушать обвинения в корысти, а Норберу уже были как-то ни к чему моя ностальгия, слезы по детям.

Столкнулись два менталитета: здешний, с экономическим расчетом, и славянский, построенный на чувствах и воздушных замках. Выход виделся один: я первой заговорила о разводе. Сначала Норбер не понимал, но я убедила его, что раз корабль тонет, надо выживать поодиночке. Я отдаю его любимую свободу и ухожу с дочкой в свою, неизвестную жизнь. Для меня это была трагедия, полное фиаско, прыжок без парашюта в чужое небо. О возврате домой речи не могло быть — страна уже не существовала.

Государственная квартира, которую получили мы с дочкой, звенела пустотой. Я у Норбера ничего не взяла — подруги принесли посуду, простыни, матрац. Материальная агония длилась три года. Спрятав слезы от дочери, я переехала в столицу нашего департамента. Дарья училась в лицее, я нашла работу.

«...за тех, кого приручили»

С Норбером всегда поддерживала добрые отношения, отдавая должное за то, что он вырвал нас в другую жизнь. Уже второй раз судьба приводила ко мне слабого мужчину. «Значит, я должна быть сильной, другого не дано», — тешила я себя со славянским фатализмом. Норбер сильно постарел, родители его умерли. При разделе наследства с братьями согласия не было. Он оказался совсем один.

Однажды в начале весны 99-го раздался звонок от Норбера: он чувствовал себя очень плохо. Я попросила его лечь в госпиталь в городе, где я живу — так мне легче его навещать. Диагноз был плачевным: острая сердечная недостаточность, опухание ног, вода в легких. Лечение продвигалось медленно. Я все время находилась возле него.

Летом из Москвы ко мне приехала старшая дочь Юлия со своим сыном. Мой сын Владимир в это время учился в здешнем университете. И вот в присутствии всех нас Норбер попросил меня снова выйти за него замуж. Я не отказала. Ведь «мы отвечаем за тех, кого приручили...»

Наталия Замулко, г. Пуатье

http://www.lublu.lv/2000/07/05/life2.html

(C) Izdevnieciba "EVA"

Над Дніпром зроню перо своє чаїне

Українська поетеса Наталя Замулко-Дюбуше одне із своїх оповідань назвала „Долю не вибирають“. Ця назва на диво влучнопасує до її власної долі. 40 років тому до Черкас приїхала велика група французьких фахівців, щоб змонтувати і налагодити хемічне підприємство. Їх поселили у новому домі. Ще й досі цей будинок і продовольчу крамницю на його першому поверсі називають „французькими“. Постачання продовольства у цю крамницю було кращим,а компактне проживання чужинців полегшувало для КҐБ стеження за ними.

Усе ж місцеві „ґебісти“ не встежили, як саме 34-річний інженер Норбер Дюбуше покохав 20-річну красуню Наталю Замулко. І недивно: дівчина козацького роду зкозацького села Прохорівки, овіяного поетичним духом і леґендами,була вродливою, стрункою.

У прадавні часи, за царюван-ня Катерини ІІ, частина козаків ззруйнованої Запорізької Січі подалася на човнах-байдарах у верхів’я Дніпра і обрала собі місце навпроти Канева, на лісистих пагорбах. З човнів збудували церкву, у якій пізніше молилися перший ректор Київського університету Михайло Максимович і його гості – Микола Гоголь і Тарас Шевченко. Опис церкви увійшов у повість М. Гоголя „Вій“. Церква згоріла у полум’ї Другої світової війни.

Прохорівські дівчата були нелише стрункі, а й збагачені козацьким вільним духом, схильні до романтики. Н. Замулко відповіла на освідчення француза, покохала його. Інакше сприйняли цюновину в КҐБ. Про шлюб громадянки СРСР з представником капіталістичної країни не могло бути й мови. На дівчину впливали і безпосередньо‚ і через батьків, яким нагадували, що їхній син вчиться увійськовій академії і не може матиякусь рідню за кордоном.

Н. Дюбуше повернувся до Франції без коханої. Наталя залишиласяв Україні, але час брав своє, і вона одружилася з іншим – вродливим водієм таксівки. Народили трійко дітей. Але саме приваблива зовнішність чоловіка призвела до розлучення. Жіноче оточення обдаровувало його надмірною увагою, а віно хоче відповідав взаємністю. Горда козачка з цим не змирилася...

Поза професійною працею –вона економіст - Н. Замулко віддалася поезії. Її вірші охоче друкували літературні часописи, вони виходили окремими збірками. Відома мисткиня, Заслужений художник України Тамара Гордова створила цикл художніх творів за поезією Н. Замулко.

Якось у приморському місті Коктебелі, куди до колишньої садиби поета Максиміліяна Волошина традиційно приїздять літератори, Наталі приснився Норбер, який дивився на неї крізь велике вікно і щосили стукав у скло.

Вранці вона оповіла свій сон подрузі, і та запевнила, що вінчекає на Наталю. А вона була „невиїзною“ за зв’язок з чужинцем, не мала дозволу їздити за кордон.

Проте СРСР вже був на межі розпаду, тривала „перебудова“. Наталя розшукала в своєму нотатнику адресу Норбера і написаладо нього. Відповідь була сповнена великої радости: Норбер писав, що уже 20 років чекає на неї, неодружується, має при собі її фотокартку і всім показує світлину своєї нареченої.

Усе ж виїхати з СРСР було нелегко. На жінку чинили тиск в управлінні КҐБ, вона не стала членом Спілки письменників, не дозволяли узяти з собою дітей. Колишньому чоловікові наказали не давати дозволу на виїзд молодшої дочки.

Усе ж Наталя подолала усі перепони і поїхала до Франції, де додал а до свого козацького прізвищаще й прізвище чоловіка. Вони про-жили разом 20 років. Працювалав мерії міста Пуат’є. Старша дочка Юлія – дитячий лікар у Москві, син Володимир і дочка Дарія – у Францї. Уже є внуки. Але час минає...Наталя овдовіла.

Її найпершою любов’ю була і залишилася Україна‚ і свої ностальгічні почуття до неї вона передає увіршах. Добре знаючи французьку мову, у своїй поезії її уникає, невідчуваючи у ній української поетичности.

Про долю Наталі я дізнався від нашої спільної знайомої Світлани Глаз – власного кореспондента Українського радіо в Ізраїлі. Виявилося, що сопрано Світлана Бендикова співає на концертах пісню „Ти любов моя остання, Україно“,музику до якої на слова Н. Замулко її чоловік, композитор Михайло Бендиков написав понад 10 років тому, ще в Україні. Увесь цей час він шукав авторку, щоб зареєструвати її право на пісню, але не знайшов, бо у неї було вже інше прізвище. У березні Н. Замулко відвідає Ізраїль, почує свою пісню уже не взапису.

У Франції Н. Замулко-Дюбуше ніколи не стояла осторонь громадського життя, важливою сторінкою якого була й Україна. За її активної участи було засноване товариство „Пуат’є-Черкаси“, як перекладачка-експерт при Трибуналі міста Пуат’є вона була учасницею ряду судових процесів, що стосувалися біженців з Чечні, Абхазії, Південної Осе-тії, Придністров’я, вражених росій -ською аґресією. Як літератор, маєз а вірші і прозу ряд нагород і відзначень в Україні і Латвії.

Свого першого чоловіка, батькаїї дітей, Н. Замулко простила. Після двох наступних шлюбів і роз-учень він живе у великій скруті. Дочка Дарія перед своїм вінчанням заплатила батькові за пашпорт і квиток, тож саме він вів її до собору під час шлюбної церемонії.

Незборимою тугою залишилась туга за Дніпром, за Україною. У власному будинку, в улюбленому квітнику, громадянка Франції Наталя Замулко-Дюбуше пише про Україну:

Левко Хмельковський

No. 50 " СВОБОДА",  10 ГРУДНЯ 2010 РОКУ, США

 У СВІТІ ПОЕЗІЇ, здесь http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/2010/Svoboda-2010-50.pdf
 стр 19
SVOBODA
Founded in 1893 in Jersey City, NJ
Published by the Ukrainian National Association

Лелеки рідної землі

Черкаси 2004 рік,  Видавець Чабаненко Ю.А.

Березнева заметіль

"Березнева заметіль", ред. Д.А.Головко, Київ, "Радянський пісьменник" 1990 р.

Повноліття

"Молода поезія придніпров'я" під ред. В.Ф. Корж, видавнитцво "Промінь", Дніпропетровськ, 1973  р.

Украинский университет в Праге

№ фонду 11
Назва фонду "Колекція творів українських поетів – шістдесятників, зібрана однодумцями 
в Словаччині"
Анотація документів "Рукописи творів Миколи Воробйова, Івана Семененка,
Ігоря Калинця, Василя Голобородька, Надії Кир’ян, Василя Рубана, Василя Должикова, 
Валентини Отрощенко, Наталі Замулко, Миколи Сулими, Михайла Саченка, Світлани Жолоб."
Кількість справ

60-80-і рр. ХХ ст.	1	15

http://tsdazu.gov.ua/ua/founds/archive.html

УкраЇні. Музика Михайла Бендикова вірші Наталія Замулко-Дюбуше

исп.Светлана Бендикова  http://tarbut.zahav.ru/cellcom/music/photo.php?view=3524

Свого не цурайтесь

Твори українських письменників про рідну мову. Антологія.

Автор: Володимир Лучук
Рік видання: 2009
Кількість сторінок: 896
ISBN: 978-966-10-0431-2

Антологія «Свого не цурайтесь» виявилась останнім упорядницьким проектом Володимира Лучука (1934–1992), суттєво зміненим і значно розширеним варіантом збірника поезій і висловів «Найдорожчий скарб. Слово про рідну мову» (1990) у його упорядкуванні. Відновлена й відредагована за авторським машинописом, ця антологія нарешті стає доступною широкому загалові читачів, які не лише шанують рідну мову, але й цікавляться висвітленням її долі у творчості українських письменників.
Для учнів, учителів, студентів, викладачів, усіх словесників, усіх носіїв української мови загалом.

Наталя Замулко - вірші «Чигиринські дзвони», «Ненавиджу перевертнів у слові», «Де ти, мій друже»

http://www.bohdan-books.com/catalog/book_201_2190/

Обзор поэтической почты

Дорога требует разлук.

«А теперь о стихах, - написала наша автор Елена Гусак, преподаватель Черкасской художественной школы им. Д.Нарбута, выпускница Православного Свято-Тихвинского института (читатели помнят ее небольшие по размеру, но емкие новеллы), - крылатые выражения из стихов обогащают не только человеческую речь, но и душу, укрепляют ее. Псалмы - тоже стихи, только духовные.

Сейчас многие жалуются на нехватку жизненных сил, депрессию. Вам, конечно, понятно, что это значит: идет борьба. И не случайно одним из первых объектов нападения лукавого выбрана поэзия, стихи.

Недавно я прочла заметку русской писательницы Натальи Замулко, которая вот уже несколько лет живет во Франции. И знаете, она пишет, что в Европе поэзия вымирает, а значит, в человеческую душу все труднее и труднее достучаться. Я ни в коей мере не претендую на то, чтобы вы печатали мои стихи, но разве не нужны нашим современникам, нашей молодежи стихи иеромонаха Романа (Матюшина)?!»

Лена прислала свой удивительный по красоте и тонкости чувствования поэтический сборник, в котором душа и поет, и плачет на такой высокой щемящей ноте, что не согласиться с ее взглядами на исключительное предназначение поэзии невозможно.

Дорога требует разлук,

Пичужка-сердце ждет удачи,

А где-то в небе ангел плачет

При виде наших тяжких мук.

А где-то в келье - четок стук,

Мирское ничего не значит.

И жизнь «проста»,

как сверхзадача,

Когда ведет вас сердца звук.

Елена Ершова (Гусак)

 УКРАИНА ШЕНГЕНСКАЯ → ЖУРНАЛ "СПАСИТЕ НАШИ ДУШИ" и газета "МИР", Июль
2006
http://www.zaistinu.ru/articles?aid=1253

Прес-реліз

Центральний державний архів зарубіжної україніки 18 травня 2011 року   Творчій вечір української поетеси, письменниці, громадського діяча Наталії Замулко-Дюбуше  Передача особового архіву Наталії Замулко-Дюбуше до ЦДАЗУ  Центральний державний архів зарубіжної україніки м. Київ, вул. Солом’янська, 3 Наталія Йосипівна Замулко народилася у 1948 р. в с. Прохорівка Черкаської області. Навчалася у Прохорівці, Золотоноші та Черкасах, куди переїжджала разом з батьками. Друкуватися почала з 1964 р. у обласній та республіканській пресі України, а також Казахстану, де Наталія Замулко проживала у 1967–1968 рр. Пізніше її твори з’являються у збірниках поезій "Повноліття", "Кроки", "Вечірні вікна". Н. Замулко брала участь у діяльності об’єднання літераторів при газеті "Звезда Прииртышья" (Казахстан), наради молодих письменників при Спілці письменників України. У цей же час Наталія Замулко знайомиться з французьким інженером Норбером Дюбуше, який приїхав до Черкас для будівництва хімічного підприємства. Однак одружитися з іноземцем з "капіталістичної країни", а тим паче виїхати за кордон на постійне проживання було неможливо, через що шлюб не склався. Наталія Замулко виходить заміж за співвітчизника, народжує дітей Юлію, Володимира і Дарію, у 1987 р. розлучається з чоловіком. У 1975–1980 рр. здобуває вищу економічну освіту у Вищій школі профспілкового руху ВЦРПС ім. М. М. Шверніка у Москві. Пізніше працює у Черкаському обласному комітеті захисту миру. У 1989 р. Наталія Замулко після 20-літньої перерви поновлює контакти з Норбером Дюбуше і виходить за нього заміж, переїжджає до Парижу. Хоча в СРСР тривала "перебудова", виїзд був пов’язаний зі складнощами. Наступного року відбувся переїзд родини Дюбуше до Шательро, пізніше – до Пуатьє. У Франції Н. Замулко-Дюбуше вивчила французьку мову, викладала російську й українську мови у Технологічному інституті м. Шательро, з 1993 р. працює перекладачем, у 2009 р. вийшла на пенсію. Поетеса не стоїть осторонь громадського життя, за її активної участі засноване товариство "Пуатьє-Черкаси". У 1990 р. в Україні виходить перша книжка Н. Замулко-Дюбуше "Березнева заметіль". Поетеса подає заявку на вступ до Спілки письменників України, заручившись підтримкою О. Гончара, В. Захарченка, М. Негоди, М. Фролової, однак документи для вступу до Спілки кудись зникають – радянська влада не бажала бачити в лавах українських письменників емігрантку. У 1994 р. у Черкасах вийшла нова збірка поезій Н. Замулко-Дюбуше "Берег пам’яті". Там само у 2004 р. опубліковано її книжку "Лелеки рідної землі", номіновану на премію В. Симоненка. Вірші Н. Замулко-Дюбуше надруковані у кількох колективних збірках творів українських поетів. Наталія Замулко відома як авторка прози, переважно російською мовою. На вірші поетеси заслуженим художником України Т. Гордовою написані картини, композиторами О. Стадником, М. Бендиковим – пісні. Пісня на вірш Н. Замулко-Дюбуше "Ти любов моя остання, Україно" стала справжнім гімном сучасної української еміграції. Центральний державний архів зарубіжної україніки (ЦДАЗУ) є координаційним центром з питань роботи з документами архівної україніки, пріоритетним напрямком якого є організація передавання та повернення в Україну писемної історико-культурної спадщини зарубіжних українців та українських громад. Зусиллями ЦДАЗУ протягом 2007–2010 рр. Національний архівний фонд України поповнився документами українських емігрантських установ, організацій, об’єднань, особовими фондами видатних представників зарубіжного українства з Румунії, Чехії, Словаччини, Франції, США, Канади, Австралії та інших країн світу. Українська письменниця Наталія Замулко-Дюбуше привезе з собою власний документальний архів, свідчення яскравої творчості, сповненої ностальгією і любов’ю до рідного краю. З нагоди візиту Наталії Замулко-Дюбуше в приміщенні Центрального державного архіву зарубіжної україніки відкрито документальну виставку творів українських емігрантів, що зберігаються у ЦДАЗУ. Контактна особа: Папакін Артем Георгійович,  начальник відділу використання  інформації документів ЦДАЗУ тел. (044) 248 91 26  тел./факс (044) 520 05 17 email: ahpapakin@tsdazu.gov.ua

http://tsdazu.gov.ua/ua/component/content/article/38-announce/168-announce02.html